Крім збережених досі балок і ярів, по всіх вулицях старої Одеси вздовж і впоперек були прокладені канави, в демісезонах наповнених водою. Тому, крім відповідних муніципальних споруд, на всіх перехрестях вулиць існували і приватні мости і містки.
Кожен солідний підприємець вважав за необхідне влаштувати місток для переходу через канаву навпроти дверей свого закладу, бо самі заможні клієнти приїжджали до нього в екіпажі. Домовласники споруджували такі містки навпроти парадних під’їздів, іноді укупі з навісом від дверей до самої бруківці.
Мабуть, першим великим мостом в Одесі був дерев’яний міст через Карантинну балку. У збірнику “Одеса. 1794-1894” про нього коротко згадується: “Через Карантинну балку здавна існував дерев’яний міст для сполучення міста з фортецею”. Про час спорудження моста ми дізнаємося з рапорту архітектора Ф.Фраполлі від 25.05.1809 року: “… споруджуваний під моїм наглядом на балці до фортеці міст нині зовсім закінчен”. Вулиці назв тоді ще не мали, та й міст, ймовірно, був єдиним.
Другим у хронологічній послідовності був побудований міст також по Херсонському тракту через Військову балку (у місці перетину сучасних Ланжеронівської і Гаванної вулиць).
Третім у такої ж послідовності будувався кам’яний міст на Дерібасівській вулиці, навпроти сучасного Будинку книги. Відомо, що кошторис по цій споруді в сумі 8 890 рублів був складений архітектором Ф.Фраполлі, розпочато спорудження в лютому 1811 року ще на Гімназичної вулиці і закінчено вже на Дерібасівській в квітні 1812 року.
Незважаючи на те, що Дерібасівська вже тоді вважалася однією з головних вулиць міста (на плані Одеси 1814 нанесені назви тільки Дерібасівської та Рішельєвської, а до цього – Театральної вулиці), все ж вважали за необхідне в першу чергу побудувати міст через Військову балку там, де він був більш потрібен з практичної точки зору: на основній магістралі Херсонська застава – порт, а потім вже по головній вулиці Гімназичній. Прагматиками були одесити того часу.
З існуючих мостів через Карантинну балку збереглися три з половиною: Строгановський по Грецькій вулиці, Коцебу по вулиці Ніни Строкатої (до 2024 року – Буніна, раніше – Поліцейської), Новикова по вулиці Святослава Караванського (до 2024 року -Жуковського) і напівміст Сікард по Єврейській вулиці. Через другу балку на плато старої Одеси – Військову, що розрізала місто в його центрі, також необхідний був міст для зв’язку між Південним (Військовим) і Північним (Грецьким) Форштатами, приморськими районами цих частин міста, в одному з яких розташовувалися “присутні місця” – установи адміністрації міста, в іншому – місця проживання чиновників різних рангів. З розміщенням на Приморському бульварі канцелярії Воронцова, закладкою будівель присутствених місць і біржі, необхідність в мосту стала очевидною.
Були в Одесі принаймні ще одинадцятеро муніципальних мостів, про існування яких в минулому тепер мало хто знає. Всі вони мали спільне призначення – були перекинуті через рів другої риси порто-франко.
Це були невеликі, але капітально побудовані кам’яні мости з парапетами, здатні витримати проїзд по них будь-якого вантажного транспорту того часу. Мости ці існували до кінця сімдесятих років. Більшість з них відзначені і названі на плані міста 1867 року: Ольгіївський – наприкінці однойменної вулиці, Інститутський – біля інституту шляхетних дівчат (пізніше морського транспорту), Лютеранський – наприкінці Лютеранського провулка, Ланга – наприкінці Тираспольської вулиці, Прохоровський (Черепеннікова) – біля початку Прохоровської вулиці , Всіх Святих – в кінці Новорибної вулиці, Малий – у місці перетину Костецької та Болгарської вулиць, Сінний – на Старосінній площі, Палена – на Канатній вулиці.
